Modern Ukraine

Be the story, be the change

Інтелектуальний лайфстайл онлайн-журнал

facebook twitter

Не народилися українцями, але загинули як Герої України

Не народилися українцями, але загинули як Герої України

«Ну як можна продавати свою свободу за 200 гривень?» - так простий хлопчина з Дніпропетровщини Сергій Нігоян підписав на своїй сторінці у соцмережі фото з зображенням антимайданівців. Це був один з його останніх дописів в інтернет-щоденнику. Через кілька днів життя 20-річного Сергія обірвалося під час кривавих подій на вулиці Грушевського у Києві.

Йому судилося стати першим з Небесної сотні, пожертвувавши собою як заради тих, хто відстоював на Майдані власну гідність, так і задля гідного майбутнього тих, хто цінив свою свободу у 200 срібняків. Серце Сергія Нігояна перестало битися близько шостої ранку 22 січня. А ще через три години смертельна куля на Грушевського вписала у кривавий список жертв ненависного режиму Януковича прізвище 25-річного білоруса Михайла Жизневського. Відтоді минув рік, а убивці Сергія Нігояна і Михайла Жизневського досі не знайдені і не покарані. Як і ті, на чиїх руках кров решти Героїв Небесної сотні.

Сергій Нігоян не встиг здійснити свою мрію про вступ до Дніпропетровського театрально-художнього коледжу. Так і не став актором. Але його читання Шевченкового «Кавказу» на майданівських барикадах закарбувалися у пам’яті мільйонів так, як, мабуть, не відклалася б жодна його роль на сцені театру чи у кіно. Рядки з улюбленої поеми Сергія звучатимуть поминальним словом у річницю його загибелі. У пам’ять про Героя активісти Майдану організували творчий проект: з надісланих із різних куточків України відеороликів з читаннями «Кавказу» змонтують фільм-декламацію. Завершальними будуть Шевченкові рядки у майданівському виконанні Сергія Нігояна. 

Він народився і виріс в Україні. Але сподівався, що колись здійсниться ще одна його заповітна мрія — побачити свою другу Батьківщину. Захоплюючись українською історією, Сергій Нігоян не забував і про вір­менську. Пам’ятав і славетні, і трагічні дати. Мама Сергія, Венера Нігоян, пригадує: «Сьомого грудня, коли син ще був удома, дивлюся: шафку відчиняє, дістає свічку і запалює. Батько дивується: навіщо? А-а, то ж день, коли стався землетрус у Вірменії (1988 року. - «ВЗ»). Сергій пам’ятав, хоч жодного разу не був у Вірменії. А так мріяв поїхати». 22 січня тисячі свічок запалають у пам’ять про Героя Сергія Нігояна. Вогники суму і надії нагадуватимуть, що не маємо права забувати, якою ціною Україні і кожному з нас дістався шанс стати іншими. Свічки пам’яті запалають не лише у Києві, Львові, Житомирі чи Дніпропетровську. Можливо, заплачуть вони й у вірменському Спітаку, де після загибелі Сергія Нігояна відчайдухи наважилися заклеїти наліпками з його ім’ям таблички на тамтешній площі, названій на честь Януковича.

У рідному селі Героя, Березнуватівці (на Дніпропетровщині), проведуть вечір пам’яті. Як розповів «ВЗ» голова тамтешньої сільради Володимир Хрен, у сільській школі (торік на фасаді встановили пам’ятну дош­ку з присвятою Сергію Нігояну) відкриють музей Майдану з фотовиставкою. Головними в експозиції будуть фотомиті з майданівського життя Сергія Нігояна.

- На могилу до Сергія часто приїздять? - запитую пана Володимира.

- Ледь не щодня. І здалеку люди навідуються. Приїхавши, одразу просять показати, де похований Сергій. Ідуть віддати йому шану, квіти покласти.

Розпитую у сільського голови про батьків Сергія: як живуть, чи хтось їм допомагає?

- Держава виділяла кошти, щось - сільська рада. І просто люди допомагали. Зі старої хати батьки Сергія переїхали. Купили будиночок майже у центрі села.

Ось тільки єдиного сина батькам ніхто не поверне. Їм залишається лише сподіватися, що смерть Сергія не була даремною. «На Майдані повинні триматися. Мій син загинув за всю Україну», - такими були перші слова згорьованої матері, коли її кровинка нарешті повернулася додому — убієнним Героєм.

Разом із «небесносотенними» побратимами Сергій Нігоян посмертно удостоєний звання Героя України. Про таку ж відзнаку для свого сина мріють батьки Михайла Жизневського, який був другою жертвою у списку загиблих на Майдані (до свого 26-річчя Михайло не дожив чотири дні, ховали його у день народження). Звання Героя України (з проханням про яке до президента Порошенка звернулися і представники білоруської опозиції) Михайло не отримав лише через те, що мав не українське, а білоруське громадянство.

Нагороду для сина батьки просять не заради слави. Кажуть, вона потрібна для того, аби у рідній Білорусі не паплюжили ім’я Михайла. «Мені відкрито говорять в обличчя, що я бандерівка, що Міша стояв на Майдані за гроші. Таке вислуховую майже щодня, - розповідала журналістам мама Михайла, Ніна Жизневська (коли убита горем жінка потрапила з інфарктом до лікарні, знайшлися «співчутливі», які заявили, що не збираються лежати в одній палаті з «матір’ю бандерівця»). - Ось чому добиваємося для сина звання Героя України. Міша віддав життя за свободу України. Для нашої родини дуже важливо, щоб він отримав Героя України. Бо тоді у Білорусі він перестав би бути нацистом і бандитом».

Зазомбовані путінською пропагандою односельці навіть поховати Михайла по-людськи не дали. Бігали до війта скаржитися, що не дозволять поховати на сільському цвинтарі «фашиста». Довелося нести домовину на кладовище ввечері, у сутінках, щоб «доброзичливці» чогось не влаштували. Ховали Михайла, підсвічуючи могилу ліхтариками і фарами машин. Але скажені «антибандерівці» і після цього не заспокоїлися: взялися над могилою глумитися.

Коли перед проводами на Батьківщину Михайла Жизневського відспівували у Михайлівському соборі, у зимовому небі над Києвом засяяла веселка. Люди, які прийшли попрощатися з патріотом, сприйняли це як символ: світло Михайлової душі вселятиме у нас віру у перемогу добра над злом і зігріватиме надією на краще. Герої не вмирають. Вічна їм слава!

А тим часом...

У четвер, 22 січня, в День Соборності України, керівники Львова та області, представники громадських організацій покладуть квіти до могили Героя України, Героя Небесної сотні Юрія Вербицького. 21 січня 2014 року його разом з активістом Майдану Ігорем Луценком викрали з лікарні. Вербицького закатували у лісі на околицях села Гнідин Бориспільського району Київщини. Луценко дивом залишився живим. Львів’янин Юрій Вербицький спеціально взяв відпустку, щоб поїхати на Майдан до столиці...

Квіти покладуть також до Меморіалу Українській Галицькій Армії, могил загиблих під час проведення АТО на сході України та могил учасників Революції гідності на Личаківському кладовищі.

Джерело: Високий Замок






Loading...