укр
About
facebook twitter

Чи винні "русскоязычные" українці у війні з Росією: відверто про наболіле

Чи винні "русскоязычные" українці у війні з Росією: відверто про наболіле

Для українців, як для будь-якої іншої нації, мова — це дім життєдайного буття, духовний, світоглядний, націєтворчий корінь. Цілеспрямовано нав'язувана теза, мовляв, "какая разница, на каком языке говорить, — был бы человек хороший", в умовах України цинічно фальшива і є формою нинішнього повзучого, так званого м'якого російщення.

Чи усвідомлять "русскоязычные" свою вину за війну Росії проти України?!

Впродовж кількох місяців ставлю це запитання співбесідникам, пише Василь Лизанчук у матеріалі для Дзеркала тижня. Яка реакція? Заперечення: "Не усвідомлять!" Обурення: "Як смієте ображати російськомовних патріотів України?" Роздратування: "Російськомовні українці та й окремі росіяни воюють за незалежність України?!" Розгубленість: "Хіба ми винні, що російські солдати загарбали частину відвічних українських земель?!" Присуд: "Вы оголтелый украинский буржуазный националист". Здивування: "А чи треба загострювати це питання? Якою мовою говорять — не так і важливо". Психологічний вибух: "Що ж це за Українська Держава без Української Мови? Українська мова в Україні повинна функціонувати в усіх сферах життя!"

Отже реакція різна. Та всупереч наполяганню деяких політиків, що, мовляв, не на часі розбурхувати мовне питання, бо триває потужна інформаційно-психологічна й воєнна агресія РФ проти України, таки привертаю увагу до цієї надважливої проблеми.  Безперечно, згуртовувати суспільство на національних засадах, сконцентровувати сили для відсічі агресору потрібно. Зовнішній ворог, тим паче такий як Росія, вельми небезпечний, підступний і жорстокий. Він боїться тільки сили, його можна зупинити й розгромити всенародною могутністю. Але цей же імперський фашизм, точніше рашизм, засобами маніпулятивної пропаганди століттями проникає в усі клітини українського життєвого середовища, отруює його зсередини. "Московська блекота" (Т.Шевченко) особливо небезпечна, бо роз'їдає морально-психологічну, національно-громадянську ідентичність, основою якої є українська мова. 

Для українців, як для будь-якої іншої нації, мова — це дім життєдайного буття, духовний, світоглядний, націєтворчий корінь. Цілеспрямовано нав'язувана теза, мовляв, "какая разница, на каком языке говорить, — был бы человек хороший", в умовах України цинічно фальшива і є формою нинішнього повзучого, так званого м'якого російщення, яке підступно висмоктує з українців національну сутність, культивує російську імперську свідомість, підступно вкорінює думку про нефункціональність української мови. Ігнорування комунікативної функції мови неминуче спричиняє знищення не менш важливих інших її функцій: ідентифікаційної, експресивної, гносеологічної, мислетворчої, естетичної, культуроносної, номінативної тощо. Тобто всебічне функціонування української мови в усіх державних і суспільних інституціях є питанням життя або смерті української нації, національної держави, української України. Адже однією з основних мотиваційних передумов війни Росії проти України є путінська політика захисту "русскоязычного населения". Ще в 2000 році Людмила Путіна на всеросійській конференції заявила, що російська мова об'єднує людей в "русский мир", а тому необхідно утверджувати, обороняти й розширювати мовні кордони "русского мира", які проходять коридорами вживання російської мови.

Але ж кордони "русского мира" проходять у нас через сесійну залу ВР, коридорами, кабінетами різних владних інституцій, телевізійних і радіоорганізацій. Звідси розповзається по всій Україні нігілістичне, зневажливе ставлення до української мови, що підживлює українофобів, паралізує зросійщених українців, які перебувають на психологічному роздоріжжі: вириватися з чужого "русского мира", формувати внутрішню потребу спілкуватися українською мовою, створювати українськомовне інтелектуально-життєве середовище чи за інерцією залишатися російськомовними і вести своїх дітей, онуків, правнуків чужим шляхом, збільшуючи таким чином кількість російського населення, а отже, ослаблюючи українську національну потугу. 

Відомо, що П.Порошенко говорить про вільний розвиток і вживання в Україні інших мов, насамперед російської і англійської. Мабуть, жоден з читачів не заперечуватиме, що потрібно знати англійську, російську, німецьку, французьку чи інші мови. Це розширює інтелектуальний світ людини. Але без ґрунтовного знання рідної мови, національної культури, правдивої  історії, людина підсвідомо стає морально-духовним інвалідом, нерідко ненависником родового національного джерела, перетворюється у погной для чужої культури. Тому в Україні, в кожній клітині її державного і суспільного організму, мусимо утверджувати українську мову як основу національно-громадянської ідентичності українців, основу формування української політичної нації і за змістом, і за формою. Непідписання головою ВР, а згодом і президентом ухваленого депутатами законопроекту про скасування закону Ківалова—Колесніченка відкрила "новой политической общности" (росіянам і російськомовним українцям) шлях до неподільної влади й форсованого будівництва "государства Украина". 

Історик, фіно-угрознавець і журналіст Ростислав Мартинюк (уродженець Сумщини, випускник Воронезького університету, РФ), роздумуючи про нинішні процеси будівництва "государства Украина", тобто нової форми російщення, слушно зазначає, що "російськомовні українці" у хвилини екзальтації навіть іменують себе "російськомовними бандерівцями". П.Порошенко каже, що "60% українських героїв-воїнів АТО російськомовні", хоча волонтери називають цифру 70% і навіть 80. Хвала і вічна слава і російськомовним, і українськомовним захисникам України від найлютішого московсько-путінського агресора

Та не заколисуймось, не заспокоюймось, дивімось історичній життєвій правді у вічі, опановуймо її, всебічно аналізуймо, щоби збагнути і правильно оцінити глибинні морально-психологічні процеси нищення українства і перетворення українців на іншомовних ізгоїв, а одвічно українську землю на територію для збагачення.

Так, ніхто нині не плодить петровських регламентів (1720, 1721 рр.), катерининських маніфестів (1775 р.), валуєвських циркулярів (1863 р.), емських указів (1876 р.),  офіційно не забороняє друкувати книжки українською мовою для дітей (1895 р.), не зобов'язує цілком таємними постановами ЦК КПРС "далі вдосконалювати вивчення і викладання російської мови в союзних республіках" (1978 р.), вживати "додаткових заходів щодо поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік" (1983 р.), не збільшує на 15% оплату праці вчителям за викладання російської мови і літератури. Зафіксовано 480 різних циркулярів, указів, постанов, резолюцій, ухвал, спрямованих на отруєння української ментальності, знищення української України, а українців — як етносу. 

За 25 років відновленої незалежності України не зроблено цілеспрямованих, морально і психологічно зумовлених кроків до створення відповідних умов для повнокровного функціонування українського національного життєвого середовища. Ба більше, справедливо наголошує Ростислав Мартинюк, нав'язано гібридну самоназву, псевдоетнонім "русскоязычные украинцы". Мовляв, це для України природно. Під гаслами так званої природної російсько-української двомовності (насправді мовної шизофренії) триває російщення в Україні насамперед ЗМІ, спорту, силових структур, армії, молодіжних субкультур тощо. 

Унікальність нинішнього російщення полягає в тому, що цей процес є двоїстим: і антипутінським, і антиукраїнським. Чимало етнічних росіян і російськомовних українців не хочуть, щоб їх захищав Путін, бо російській мові і їм як носіям ніщо не загрожує. Російськомовні господарюють у всіх сферах. Навсупір (для рос. перекладу — В пику) Путіну, який хоче створити Новоросію, вони намагаються реалізувати проект "Русская Украина". Але він не менш небезпечний, бо націлений у самісіньке серце українців, проти національно-громадянської ідентичності. Парадокс також і в тому, що російськомовні патріоти України, мабуть підсвідомо, підтримують українофобів — п'яту колону з етнічних росіян і малоросів, хохлуїв, манкуртів, яничар з етнічних українців. Саме тому в українців, які мислять стратегічно, викликають надзвичайну тривогу результати соціологічних досліджень і спостережень.

Наприклад, за даними аналітичного огляду "Становище української мови в Україні у 2013 році" кількість газет українською мовою знизилася тоді з 35% до 30,2. У прайм-таймі восьми найрейтинговіших телеканалів частка російської мови перевищила 50%, а української становила 31,8. Моніторинг шести найпопулярніших радіостанцій показав, що українські пісні займають лише 2,2% (!) ефіру. Проведені в 29 містах обстеження кафе і ресторанів зафіксували українську вивіску в 46%, меню українською — в 49, а обслуговування україномовних клієнтів українською мовою — лише в 36%. Щоправда, державною мовою було надруковано 50% книжок, але більшість з них — підручники.

У листопаді 2015 р. громадський рух "Відсіч" у рамках кампанії "Бойкот російського кіно" промоніторив 10 найбільших загальноукраїнських комерційних телеканалів. Результати приголомшують: якщо на початку червня 2015 р. частка української мови на телебаченні становила близько 28%, то в листопаді — 23. За п'ять місяців, якщо висловлюватися толерантно, частка українськомовного продукту зменшилася на 5%. Насправді, космополіти-українофоби безцеремонно, безкарно перекривають шлях українській мові в телеефір. Промоніторено також п'ять найпопулярніших радіостанцій у проміжок із 16 до 20 години в будні. З'ясувалося, що з 1200 ефірних хвилин лише 271 хвилину звучали українські пісні й програми, 364 хвилини — двомовні, 311 хвилин — програми й пісні тільки російською мовою. Окремо дослідили мовне співвідношення пісень, що звучали в аналізований час. Із сумарної кількості — 184 пісні — на п'яти радіостанціях українською звучало лише дев'ять, російською — 74, іншими мовами — 101. 

Духовно-естетичний світ українців опинився між чужими культурами — нав'язливою  російською попсою і музичним продуктом англосаксів. Їхні бізнесові мегаквазікультури на емоційно психологічному рівні позбавляють українців національної сутності, намагаються нав'язати космополітичний спосіб життя. 

Отруйні зовнішні й внутрішні українофобські струмки створюють повноводну антиукраїнську річку, течія якої спрямована на те, щоби перепинити всебічне формування й утвердження української національно-громадянської ідентичності, яка є найпотужнішим морально-психологічним підґрунтям для постання соборної української України. Часто-густо багато службовців різних рангів, депутатів, політиків, громадських діячів, журналістів використовують елементи спілкування державною мовою для того, щоби про людське око виправдати свою належність до громадянства України. Навіть А.Аваков у Львові два-три речення вимовляє українською, але щоб уже два роки спілкуватися виключно російською мовою в Україні — такої зневаги не стерпіли б у жодній державі! Скандальне відео пересварки Авакова і Яценюка з Саакашвілі цікаве насамперед не матюками і жбурлянням склянки з водою, а тим, що президент усі свої репліки кидає російською мовою. Уже відомо, що під час закритих нарад без представників ЗМІ на найвищому державному рівні панує не українська, а російська мова. З кабінетів законодавчої, виконавчої і судової влади російська мова ("русский мир") перекочовує у ЗМІ, інші інституції. Її носії показують приклад ігнорування статті 10 Конституції України. Якщо ведучий інформаційної програми "Подробиці тижня" на "Інтері" Д.Анопченко "принципово" бесідує з першим заступником міністра юстиції Н.Севостьяновою російською, то чому вона як державний службовець вищого рангу на запитання відповідає теж іноземною мовою, а не державною українською? Чому у ведучого програми "Стосується кожного" А.Данилевича (той же "Інтер") лише інколи прориваються вислови українською мовою? Він спонукає присутніх говорити російською. На каналі UA:Перший також культивують мовну шизофренію: гість у студії розмовляє українською, журналіст — російською або навпаки. Чи таку ситуацію толерує генеральний директор НТКУ Зураб Аласанія? Якщо — ні, то чому UA:Перший втрачає українське національне обличчя? На жаль, в телеефірі чимало приватних каналів проповідують модель України без українців. Філософ Петро Кралюк зазначає, що дійства "95-го кварталу", "Ліги сміху" доносять своїм  глядачам ідеї, що "Українська держава — це несерйозно (подивіться, хто править нею!), несерйозною є й державна мова, а української культури взагалі немає — натомість є "блискуча" російська культура (насправді — російська попса)".

Олігархів — власників каналів та їхніх вірних слуг телеменеджерів лякає українськість, вона їм чужа. А "Єдина країна — Единая страна" Україна для них — лише територія для збагачення. Про це свідчить уся логіка мовно-культурної, морально-духовної політики. З благословення "русскоязычных" депутатів і урядовців (таких як Б.Ложкін, наприклад) — за своїм менталітетом українофобних — керівники теле- і радіоканалів, журналісти-перекинчики відкидають навіть те українське, що вже було напрацьовано. "З допомогою телебачення намагаються змінити наш національний код  з українського на російський,  — наголошує професор Лариса Масенко. — Вважаю, що треба залишити лише один російськомовний канал. Усі інші мають бути повністю україномовними. Адже шизофренія — це роздвоєння свідомості, а лінгвошизофренія — це руйнування української мови зсередини, створення умов для змішування української і російської мов, уподібнення української до російської, щоби за законами психіки самі українці "добровільно" від неї відмовилися". 

Слушну думку з приводу створення одного російськомовного каналу вважаю за потрібне уточнити й поглибити. 

На одному каналі (телевізійному чи радійному) мають бути програми мовами всіх національних меншин, які живуть в Україні: білоруською, болгарською, гагаузькою, грецькою, караїмською, кримчацькою, молдовською, ромською, російською, румунською, угорською та іншими мовами. Може бути й інший варіант. На всіх теле- і радіоканалах кількість програм має відповідати у відсотковому порівнянні кількості населення національних груп. Якщо українців в Україні 78% від загальної кількості населення, то стільки ж відсотків має бути й українськомовних теле- і радіопрограм, видаватися газет, журналів, книжок тощо. 

Слід внести зміни до статей 3 і 4 Закону України "Про Суспільне телебачення і радіомовлення України": у принципах, функціях і програмній політиці чітко визначити механізми функціонування української мови і культури в теле- і радіоефірі — не менше ніж 75 %. У зв'язку з тим, що у більшості приватних телевізійних і FM-радіоканалів переважає російськомовний продукт, потрібно ухвалити закон України про комерційні телерадіоканали, який би зобов'язував власників мовити українською, працювати на засадах україноцентризму. Слід зазначити, як позитив, недавно ухвалений закон про квоти для пісень українською мовою. Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення повинна принципово вимагати від керівників теле- і радіоканалів дотримуватися виконання ліцензій на мовлення. Російську мову, як будь-яку іноземну, дублювати українським перекладом, як це робить, наприклад, "Голос Америки". 

ВР покликана ухвалити закон про те, що всі депутати, службовці різних рангів, працівники всіх державних і громадських інституцій зобов'язані послуговуватися на службі державною українською мовою. (Про це, до речі, йдеться і в Конституції, в ст.2 Закону про держслужбу. Інша річ, що не передбачено покарання за недотримання законів.) Хто її не знає, хай за власний кошт наймає перекладача. Це буде надійною перепоною "мовній шизофренії", яка перетворюється на російськомовне панування і спонукає Путіна збройно захищати "русскоязычное население Украины", винищувати українських патріотів, не шкодуючи російських солдатів і задурених московською маніпулятивною пропагандою сепаратистів. 

Нехай українська мова, культура, духовність, мораль, звичаї, традиції, національна гідність запанують у кожній клітині суспільного і державного організму — отоді й побачимо, відчуємо, як розквітне Україна, і жоден ворог, навіть московити (росіяни), не насмілиться порушити кордони доброчинної, творчої, працелюбної української України.







Loading...